Ксав’єр Мессінг - «46 секунд» - банальна шпигунська мелодрама з симпатією до росіян
Не знаю навіщо я пишу «рецензію» про книгу, можливо тому що я й досі здивований - навіщо таке видавати? Гарна чорна обкладинка і прізвище автора привернули увагу. Ксав’єр Мессінг - міжнародний радник розвідувальних, контррозвідувальних інституцій та антитерористичних служб, автор понад 450 тренінгових програм, доктор наук, професор практичної психології за спеціальністю «Психологічна диверсія». А також - радник та експерт у Державному департаменті США, у Росії, Китаї та багатьох інших країнах.
Можливо, очікувалось чогось, що базується на реальних подіях, а шпигунська історія описана тут дуже банальна і дуже роздягнута. Звісно, щось почерпнути можна, наприклад те, що не варто лишати пальто в гардеробі в ресторані. Також варто сказати, що в Мессінга цікаво та правдоподібно виходить описувати міста та їх атмосферу: Цюрих, Амстердам, Женева, Москва, Відень, Київ.
Ось як головний герой описує Київ:
««Бідна країна багатих людей», - думав щоразу, коли проминав райони цього міста на шляху з аеропорту. Віллмер звертав увагу на те, як на невеликій міській території змінюється тип забудов і тим автомобілів, але насамперед - як змінюється вираз обличчя та зовнішній вигляд мешканців. «Усмішка має межі», - думав він, проїжджаючи повз станції метро, які в його уяві виконували роль прикордонних пунктів на територіях змін, що він спостеріга. По черзі: «Позняки», «Осокорки», «Славутич», «Видубичі», «Дружби Народів», «Печерська», «Кловська» та «Палац Спорту» - кожна з цих станцій дедалі яскравіше розкривала й характеризувала формування українського середнього класу.»
Саме в районі Палацу Спорту Вілмарт і прямував в ресторан, в якому подавали найкраще у світі філе міньйон (продакт плейсмент?). Але чи багато усмішок можна побачити вздовж лінії зеленої гілки метро поспішаючи з аеропорта? Поспішаючи, Віллмер відсунув дівчину в черзі, яка була з ним на рейсі, і допоміг їй підняти валіз. Він це зробив це тому що поспішав. Але Дарія (таким було її ім»я), так його запам»ятала, що потім з’ясувала хто летів на цьому рейсі, знайшла його в соц мережах та запросила на каву та чизкейк. Звісно, в Україні є таке явище, як ксенофілія - любов до всього закордонного. Елегантний, впевнений в собі європеєць може багатьом сподобатись, але ж не настільки? (Дарія до речі, тоді була одружена). На чизкейки вони в інший день пішли в ресторано Normal на Антоновича, заклад, який давно існує - що ще раз свідчить, що в ресторанах Ксав’єр Мессінг та його герої розбираються.
Гірше те, що вони не розбираються в росіянах. Оце подання російських розвідників та прислужників олігархів, як високих інтелектуалів, які люблять Шопена та філософію, захоплюються Ніцше, та прагнуть повернути Європі її ж європейськість… Віллмер пояснює своїй команді, що вони протистоять російській розвідці, а не самим росіянам, яких треба любити і поважати (ну останнє випливає з цього контексту). Від свого захоплення Львом Толстим і Анною Кареніною, він навіть спецоперацію так назвав - «Кареніна». Цитата: «Щоразу, коли він згадував цей роман Льва Толстого, то зміцнювався у переконанні, що його противником не є ані Росія, ані росіяни…»
Але в чому ж сама операція? Практичних деталей майже немає. Головні герої проводять конспіративні зустрічі за зустрічами, відвідують парку й ресторани, ведуть філософські розмови. От в росіян ясних план - вони за кошти олігархів здійснюють інформаційне підривання Європи. Ось ніцшеанець Назаров промовляє своїм підопічним: «Замість авторитетів ми генеруватимемо споживацькі потреби й підтримуватимемо різні рухи та політичні ініціативи, що пропагують сексуальну розбещеність. Це буде найкращий спосіб підриву, а в результаті - руйнування традиційної моделі сім»ї, яка залишаться потужним елементом національної ідентичності багатьох наших держав-цілей. Ми підтримаємо та профінансуємо всі конференції та спеціальні наукові роботи, які зводять стать до сфери психічного вибору. Якщо стать у них буде умовною, то незабаром усе буде умовним. Так ми призведемо до підміни понять, що в психологічній диверсії є початком кінця».
Отже, з огляду на це, всі хто активно кричить за різні лгбт - всі діють на інтереси російської держави, ну тільки не всім за це платять. І це не ультраправі так кажуть, а російські розвідники. Автор книги все-таки розбирається в психологічних диверсіях, бо займається цією тематикою з 1992 року.
До речі, про ультраправих, от що каже Віллмер Ігорю Старцеву (Арі Кацману), розвіднику який допомагає йому з українського боку: « - Коли Артур розповідав мені про тебе, то сказав, що за дорученням контррозвідки ти контролював крайні українські націоналістичні організації, що явно фашують. Якщо ти їх контролював, то, очевидно, що ви їх створювали, можливо, ти сам це робив, що ще краще. У певний момент мені буде потрібний маневрений агентурний вихід на кількох, можливо, навіть більше десятка, тямущих людей із цих організацій. Напевно, там такі є, якщо ви тримаєте їх під контролем. Я оплачу їм у твоєму бюро Sunrise кілька туристичних краєзнавчих європейських екскурсій і лише одну одноденну поїздку в одне з міст України. Нехай хлопці подивляться на Україну, а насамперед - хай побачать світ. Скільки можна без толку зігувати й нічого з цього не мати? Визнай, що для них це має бути дуже гнітюче.»
Потім саме «зігуюча» провокація і завершує саму книгу. В Одесу під приводом начебто створення проросійської одеської народної республіки, бойовики ходять в гості до євреїв, проводять перепис, натякаючи що будуть податки, а може що й гірше. Це призводить до активізації єврейських організацій в світі і США, виходить сюжет на ВВС, який проливає світло на російського агента-банкіра. Звісно, ми розуміємо що в 2016-2017 році в Одесі така річ не могла відбутися.
Наприкінці роману згадуються навіть ідентарії, AfD та нові праві. «Творцем та ідеологом Нових правих був Ален де Бенуа, на думку якого потрібно було відмовитися від традиційного поділу на лівих і правих, а натомість потім створити абсолютно нову політичну течію. Ключовий філософський фундамент нової політичної думки Бенуа грунтувався, зокрема, на Фрідріху Ніцше, значний вплив якого на сучасні дії російської розвідки ми зафіксували в кількох міжнародних випадках у межах проєкту «Кареніна». Одна з актуальних ідей Нових правих передбачає повне заперечення християнства як фундаменту Європи. Не треба володіти глибокими оперативними знаннями, щоб помітити схожість цих гасел з ідеями, які проголошують нинішні придворні ідеологи Кремля» - каже Янссен, підопічний Віллмера з Амстердаму, звітуючи перед секретарем канцлера Німеччини та керівництвом розвідки.
Що ж тут можна сказати? Що не треба володіти глибокими оперативними знаннями, щоб не помітити що придворні ідеологи Кремля якраз і люблять наголошувати на своєму християнстві і традиціоналізмі - особливо для правих. Суто ідеологічно ці всі герої нагадують або студентів-першокурсників, яким все цікаво слухати і сприймати нову інформацію, або інтелектуалів-пенсіонерів, які люблять поговрити про Набокова, Рахманінова, Шестоковича.
Таким підходом російську пропаганду і російську розвідку не переможеш. Але перш за все і автору і його героям-розвідникам треба позбавитись симпатії до росіян. Ця книга була написана до повномасштабного вторгнення, тому будемо сподіватись, що тепер всі вже зробили інші висновки.